Передмова
Цей твір я писав легковажно, не прикладаючи особливих зусиль до якості. Крім того, писав я його давно, коли був ще підлітком і не був надто начитаним (не те, щоб зараз я був сильно начитаним).
Можливо, деякі його частини чимось цікаві (хоча, можливо, я завищую їхню цінність). Але разом з тим, деякі частини можуть бути не надто цікавими і їх вартувало б суттєво доповнити, переписати або викинути. Наприклад, частина про Плутон є доволі нецікавою, але її можна було б переписати так, щоб вийшов цікавий матеріал на стику наукової фантастики і фентезі, поєднаних з комедією. А частина з лісом і Бондом взагалі мало чим цікава, можливо її слід було б викинути.
Не знаю, чи я коли-небудь займатимуся редагуванням і дописуванням цього твору. Викладаю це тут швидше просто для самовираження. Можливо, когось ідеї, викладені у цьому творі надихнуть на щось, можливо, хтось захоче долучитися до написання цієї "саги" для того, щоб опублікувати її у спільному авторстві або з посиланням на мою роботу - запрошую до пропозицій у коментарях.
Піша подорож до Плутона, апокаліпсис та Діоген
Якось я вирішив звідати безмежні простори найдальшої планети в Сонячній Системі, Плутона. Отож я зібрався, взявши з собою тільки найнеобхідніше: хустинку для протирання окулярів, Ардуїно, філософський камінь і томик Руданського.
Я вирушив в дорогу, повну несподіванок і небезпек і, як згодом виявилося, нерозкритих істин, відповідей на споконвічні запитання людства.
Проте, як я зрозумів після кількох складних і виснажливих годин, ідея йти пішки була не найрозсудливішою. Я присів на лавочку і подумав, що добре було б мати лижі. Не пройшло й години, як в далині я побачив силует людини, яка рухалася до мене, і що найбільше мене втішило - вона була на лижах. Отож я швиденько сховався у кущах і зайняв вичікувальну позицію. І ось, коли лижник наближався, я рвучко вискочив з кущів.
- Привіт. Віддай мені, будь-ласка лижі - промовив я.
- Прошу дуже - люб'язно відказав той.
Тож я з новим припливом ентузіазму продовжив свою подорож. Проте, не довго не покидав мене ентузіазм, адже погода була сухою й годі було набрати нормальну швидкість на асфальтному покритті. З часом я виснажився, і, коли почало сутеніти, я зайшов до лісу, що простягався убік від дороги.
Як завжди у будній день у лісі було багато народу. Всі кудись поспішали. Хтось находу їв чізбургер, читав газету й розмовляв по телефону, інші просто бігли, штовхаючись і збиваючи інших з ніг. Ті лаялися, пускалися в догін. Хтось десь почав бійку. Почулася кулеметна черга, крики. Вже наступної миті у лісі вирувала справжнісінька битва. Дерева палали, літали кулі, їздили танки, літаки-бомбардувальники розкидалися направо-наліво атомними бомбами. З протилежного кінця лісу до епіцентру подій наближалася зграя голодних зомбі. В небі щось яскраво спалахнуло. Воно швидко більшало, наближаючись до землі. Ось астероїд впав на Землю, поверхня її, наче море, утворила гігантську хвилю, все піднялося високо в повітря, хмари пороху затьмарили Сонце, настав апокаліпсис, навіть не давши закінчитися атомній війні.
- Ми всі помремо! - панічно хапаючись за капелюха і окуляри вигукнув Елайзер Юдковський, несподівано виникнувши з-поміж метушні. Він озирався у різні боки, думаючи куди втікати.
- Та ні, не переживайте, все буде добре. Незважаючи на ядерну війну і апокаліпсис, наші справи краще ніж будь-коли в історії - вигулькнувши нізвідкіля, притримуючи плаща, щоб його не здула ударна хвиля від астероїда, спокійно промовив Стівен Пінкер - це все - новини.
Може, комусь серед всієї цієї метушні важко було б зосередитися на власних проблемах, проте я ніколи не був повноцінним учасником суспільного життя, і вмів абстрагуватися від навколишнього світу.
Недалеко від мене сиділо троє людей. Один з них замотував й розмотував рулон туалетного паперу, інший спостерігав за своїм вказівним пальцем, то рухаючи його вниз-вгору, то вставав і бігав за ним, намагаючись догнати його. Третій підходив то до одного, то до другого. Тицяючи їм в лице старомодним ліхтарем, вдивлявся в них, наче ніколи не бачив людини.
- Що ви робите? - гукнув їм я.
Двоє забули про свої заняття, й подивилися на мене. Третій (той, що з ліхтарем) продовжував вдивлятися у свого друга, не звертаючи на мене й краплини своєї дорогоцінної уваги.
- Я розмотую й замотую назад рулон паперу - відповів один із них.
- Для чого? - запитав я, щоб підтримати розмову.
- Як для чого? Щоб розмотувати й замотувати рулон паперу.
А й дійсно, відповідь була очевидною. Часом у мене буває, що я не бачу очевидних речей. Такий вже я є.
Раптом мене осліпило світло. Я побачив перед собою бородатого чоловіка що, судячи з виразу обличчя, намагався щось знайти у мене на лиці. Він уважно вдивлявся в мене, не пропускаючи й клаптика мого лиця.
- Ти дерматолог? - запитав я його. Я надіявся на це, бо у мене останнім часом щось шкіра на лиці лущилася і свербіла.
- Я - давньогрецький філософ Діоген.
- Він великий самолюб. В житті такого не бачив - то був, здається, голос того третього індивіда, що ганявся за своїм пальцем.
- Не зважай на нього - шепнув мені Діоген.
- Він любить тільки людей - продовжив той.
- А за що любити тварин? - не витримав філософ - вони брудні, жорстокі, дикі, нерозумні.
Рулон туалетного паперу продовжував змотуватися й розмотуватися. Його власник не чув наших суперечок, бо був зосереджений на рулоні. Так здавалося, поки він не долучився до розмови.
- Ніхто не каже про тварин. Наш світ безмежно просторий. Десь в далеких галактиках не може не бути життя, при чому в таких формах, про які ми навіть не здогадуємося.
- Не верзи дурниць. Всі знають, що світ має свої межі, він статичний і мертвий. Наша планета - унікальна - сказав Діоген.
- Він відстав від життя - звернувся до мене чоловік з рулоном.
Я так і зрозумів. Давньогрецька філософія взагалі мені ніколи не подобалася.
- Було приємно з вами поспілкуватися! - гукнув я.
- А що ти робиш? - здається, мене ніхто не почув.
- Я лечу на Плутон.
- Дурне заняття - сказав чоловік, розмотуючи туалетний папір. Я задумався. І справді - дурне - Хіба це не нудно? - додав він.
- Нудно. Але що поробиш, таке наше життя.
- Зовсім ні - відказав той - Ось мені не нудно.
- Тобі не нудно, бо ти придурок - кинув Діоген.
- Я такий, як і всі - заперечив той.
- Успіхів тобі! - гукнув я йому.
Це так чудово - бачити людину, яка робить важливе діло.
Отож, я зібрався і подався світ за очі, продовживши свою подорож.
За якийсь час, я дійшов до космосу.
Плутон
Я летів з надзвичайною легкістю, навіть легше ніж птиця. Я подумав, що мабуть треба було відразу прийняти дозу цього чудодійного зілля. Так я набагато легше дістануся до точки призначення. Я вже навіть бачив Плутон. У відкритому космосі було напрочуд просторо. По дорозі мені зустрілися космонавти, які направляли свій космічний човник.
- Здорові були! - привітався я.
- Здрастє товаріщ!
- Не можете без пригод?
- Да блядській паравоз виябуєтся.
От вже москалі, подумав я, навіть в космосі від них починку нема. Але з іншого боку, вони були мені на руку. Я довго не думаючи витягнув свою сокиру.
- Так, ану блядь всім стоять!...
Кермувати шатлом було непросто, однак я якось давав собі ради. Здавалося б шатл рухається швидко, проте Плутон все ще залишався маленькою нерозбірливою цяткою. Тож я набрався терпіння і вже за кілька світлових років входив в орбіту Плутона. Щоправда, я трохи запізно зрозумів, що не вмію садити Шатл. Перед самою поверхнею я знайшов кропку. Вона була велика і червона, тож я її натиснув. Наступної миті я пошкодував про це, мене вистрелило з кабіни і я ще довго падав. Коли я нарешті став ногами на поверхню Плутона, мені відкрився його прекрасний божественний краєвид.
На Плутоні, як виявилося, є життя, і в доволі розвиненій формі: екстремофіли на цій планеті були найпоширенішою формою життя, власне єдиною, тож вони еволюціонували. Плутонці були можливо навіть більш розвинені ніж земляни. Але це враження в мене розвіялося після того, як я побачив пляшку з-під кока-коли. Загалом я непогано полагодив з плутонцями: хоч ми й не могли спілкуватися, але алкоголь тут був присутній, і то набагато потужніший від того, який я коли-небудь пив.
І ось після чергового застілля із великою кількістю цього алкоголю, мене схопила сильна спрага. Я вхопив кока-колу і випив. Виявилося, що то була зовсім не кола, а ЛСД.
Ліси та їхня фауна
Отож я знову прибув на Землю. Після Плутону тут було якось незатишно, навіть відчувалося досить сильне пригнічення. Хоча, мабуть то я відходив від мрійливості мого сну. Я опинився на тому самому ж місці, де якось заснув у лісі. Щоправда, тепер важко було назвати це місце лісом. Апокаліпсис дався взнаки. Ядерна зима вирувала, навколо не було видно ані натяку на якесь життя. Тільки постать Чака Норріса височіла на горизонті. Правду кажучи, я й не пам'ятаю як приземлявся, мабуть я заснув. Мене збудило грізне гарчання дикого кабана, чи швидше, я почув його сморід. Я відкрив очі й відскочив назад. Слава Богу, я прихопив зі собою все найнеобхідніше. У сумці у мене був медичний канабіс. Я швидко скрутив цигарку і встромив кабанові в пащу, щоб той заспокоївся.
Я трохи оклигав і згадав про свою мету. Мені треба було дістатися центрального офісу Coca-cola'и. Проте, я поняття не мав де він знаходиться. Тож я пішов прямо. Ліс ставав щораз-то густішим і хащі були вже майже непролазні. Я вже було починав думати, що не туди тримаю курс. Раптом в хащах щось зашаруділо. Я автоматично вхопився за свою сокиру, як почув людський голос:
- Не бий!
- Хто там?! - запитав я.
З кущів вигулькнула нога. Я одразу ж опустив сокиру. То був не хто інший, як сам Джеймс Бонд.
- Бонд - подав він руку - Джеймс Бонд.
Ми з ним розговорилися. Я розпитав його, що він тут забув.
- Я шукаю Паваротті. Мені треба було знайти місце для переховування.
Я не знав чи вірити йому, чесно сказавши, він мав такий вигляд, наче не виходив з запою вже довгий час. Проте, навряд чи мало сенс добиватися правди.
- Але ж Паваротті помер кілька років тому.
- Ніколи не вір тому, що кажуть - прорік Бонд - часто знаки дикої природи служать набагато надійнішим інформатором. Гм, пташиний послід спрямований на схід, отже нам сюди - пробурмотів він в задумі.
- Природа підказує тобі, що Паваротті живий?
- Якби я послухався пердіння кабана в гущавині італійських чагарників, Аль Капоне потрапив би за ґрати завдяки мені.
Цей Бонд дійсно був дивним типом, в його словах чулася нотка фальшивості. Але загалом розмова видалася цікавою.
Отож нам виявилося подорозі і я вирішив провести деякий час подорожі в компанії зі шпигуном. Я навіть зголосився допомогти йому, чим можу, в пошуках Паваротті.
Пошуки Паваротті завели нас у далекі албанські ліси. Там нас перестріло чимало пригод. Ми зустріли водолаза, нам прийшлося збити рейсовий пасажирський літак, щоб не залишати свідків нашого там перебування (добре, що у мене була з собою рогатка, яка допомогла нам у цьому). Словом, нічого цікавого. Найгірше те, що ми заблукали там, і не могли знайти виходу з хащів. Нарешті Бонд зв'язався з зоною 51 і нас врятували. Коли вони почули де ми знаходимося, відкрили вогонь в наш бік. Водолазові не пощастило - бажаючи врятуватися від куль, він виліз на дерево, проте не втримався і впав звідти, зачепивши подорозі кілька гілляк головою. Нас же з Бондом врятував Волдеморт, який якраз проходив недалеко. Побачивши його, я гукнув:
- Я подарую тобі томик Руданського, якщо ти врятуєш нас!
Волдеморт витягнув чарівну паличку й націлив її на військових із зони 51. Втікаючи, що є духу, ми з Бондом почули чийсь цинічний регіт, а наступної миті, озирнувшись, я побачив мертвого Волдеморта.
- От наївний - гукнув я Бондові - подумав, що його магія врятує його від куль?
- Мабуть він не підозрював, що має справу з американським урядом - відказав Бонд.
Врешті, ми вибігли на відкриті простори. Проте там нас чекала рота до зубів озброєних військових, які наставили на нас свої стволи. Я мав надію, що Бонд щось придумає, проте той став як вкопаний, і мені прийшлося діяти. Я сказав до Бонда:
- Ти ж казав, щу тут прекрасні гриби!
Бонд не зрозумів до чого я хилю. Він подивився на мене як на хворого. До чого ж він все ж був повільний. А я думав, що то тільки фільми про нього такі.
- Ви не бачили у лісі трьох чоловіків? Один з них мав бути в костюмі водолаза, а другий - Джеймс Бонд - раптом обізвався один з військових.
Бонд вже було почав говорити, що це він - Джеймс Бонд, проте я вчасно його перебив.
- Звичайно бачили, вони пішли он туди!
- Дуже вам вдячні! Грибів треба шукати трхи далі! - гукнули ті, спішачи за нами.
Дійшовши до Н'ю Йорка ми з Бондом розійшлися. Я подався до центральних офісів Coca-Cola, а Бонд розчинився в масі перехожих.