Пішов далеко... З цього світу… до Сонця... Лишилися самі люди, без мене. Ми мандрували й спостерігали. Я запитав Сонця що таке світ.
- Я не знаю - відповіло воно.
- Але ж ти спостерігаєш за ним?
- Так. Я - всього лише спостерігач - один на весь світ.
Я не розумів його до кінця... Проте вирішив, що й не слід, адже воно - Сонце, а я - людина.
- Тепер я з тобою - відповів я після паузи.
Було тихо й спокійно.
- Ти не спостерігач, ти учасник. У тебе є емоції, ти не можеш спостерігати. Така твоя природа.
Сонце сказало це якимсь байдужим, відсутнім тоном. Мабуть у нього не було емоцій…
- А чому у мене така природа? Чому у мене інакша природа ніж у тебе?
- Я не знаю - Коротко відповіло Сонце.
- Ти нічого не знаєш - вигукнув я.
- А навіщо?
- Як це навіщо?!
Те Сонце справді було якесь незрозуміле. Але мабуть усе ж тому, що воно Сонце.
- Я - всього лише спостерігач - повторило Сонце.
Я задумався. Все ж був якийсь сенс у тому, що воно говорило… Тільки людина могла поставити таке запитання. Бо вона - учасник, вона не може просто спостерігати, вона мусить діяти, це її природа... Тут у мене визріло ще одне запитання.
- А чому я не можу бути спостерігачем?
- Тому, що ти учасник. Ти мусиш діяти. А для цього тобі необхідно звузити своє поле зору, сконцентрувати увагу на тому, чим ти зайнятий. Ти не можеш бачити всього.
- Тому, мабуть, я роблю помилки? Бо не можу побачити всього?
- Мабуть…
- Швидше за все так і є… - задумався я - Ось ти ж не робиш помилок.
- Я не роблю нічого. Тому не роблю помилок.
Я подумав. У цьому справді була логіка...
- От якби я міг одночасно і спостерігати і брати участь... Тоді б я не робив помилок.
- Якби ти міг спостерігати, ти б не брав участі. Ти б зрозумів, що немає сенсу брати участь.
- Чому?
Я вже й не дивувався Сонцю.
- Бо беручи участь і досягаючи чогось, ти просто пізнаєш щось нове. Згодом ти знову хочеш чогось досягнути, тому-що знову хочеш пізнати щось нове. І так продовжується протягом твого життя. Потім ти помираєш. Це ні до чого не призводить.
Подумавши, я не зміг заперечити Сонцю. Так воно і є… Наше життя ні до чого не призводить, окрім як до смерті.
- А для чого нам тоді жити?
- Ні для чого. Це моя точка зору. Твоя точка зору інакша. Ти бачиш сенс у житті. Проте він тобі лише ввижається. Ти сам собі його створюєш. Це лише уявна приманка, яка заставляє тебе жити.
- Я тебе не розумію. Ти стверджуєш, що люди самі створюють собі уявну приманку, яка заставляє їх жити.
- Так.
- Чому ти так вважаєш?
- Бо я не бачу у людей об'єктивної причини жити.
Я знову задумався. Що має Сонце на увазі під об'єктивною причиною?
- Що таке об'єктивність? - запитався я.
- Це те, що бачу я...
Ця розмова приголомшила мене. Я зрозумів, що сенсу життя не існує... А можливо це Сонцю так здається... Адже воно бачить об'єктивність, проте не знає що таке суб'єктивність. Можливо в суб'єктивності й полягає наш секрет? Яка різниця, що для Сонця наше життя не має сенсу? Адже ми - не Сонце.
- А яка мені різниця, що для тебе моє життя не має сенсу? - спитав я в Сонця.
- Авжеж ніякої. - відповіло воно - Доки ти цього не знаєш.
І справді я вже не міг позбутися відчуття, що я, як і всі інші люди - пусте місце, що я не маю сенсу. І я навіть не знав, чи заздрити тим, хто все ще вірить в якийсь сенс, чи вони мають заздрити мені...